Форум Бориспільців

Алея життя

Іду...
Іду алеєю свого життя. З вікон світло – тіні від дерев. Іду, темно в алеї, як в моєму житті. На доріжці тільки то сіра, то чорна полоса: сіра – чорна, чорна – сіра, сіра – ... Попереду сяє світло. Сіра – чорна, чорна – ... Хочу скоріше дійти туди. Чорна ... Там – найчорніша полоса. Перед світанком тежнайтемніша пора ночі. Ступаю туди. Світло, світло, світло. Ще крок – знову темінь. Сіра – чорна, чорна – сіра...
Іду. Напівтемрява. Доріжка. Кап-кап. Ішов дощ. Це не дощ – це просто дощова роса з дерев – кап-кап! – а я так хочу, щоб ішов дощ. Не йшов – лив. Лив, бо як ллє, то краплі, хоч і холодні, обіймають все тіло і, ніби, пестять його. А такі – вони поодинокі і холодні – як голки пронизують твоє тіло. Стальні і холодні. Від них студеніє душа.
- Тобі може холодно?
Я скинула на нього очі.
- Тобі може холодно...
- Ні.
- ... то я можу дати куртку.
- Ні, дякую. Мені не холодно.
Дивуюся. Мені навіть не прохолодно, а я розмовляю так холодно. Кап-кап. Іду. Попереду вікно. Стук-стук – це маленька пташина в грудях. Чого вона, ніби ж заснула? Вікно. Такі вікна попереду завжди притягували мою увагу. В них завжди світився вогник. Теплий вогник. Стук-стук-стук-стук. Але що це? Вікно. Вікна. Вікна. Одне й теж саме. Вони байдужі! Байдужі! Байдужі! Кап-кап. Байдужі. Крок, ще раз крок. Крок. Байдужі... Попереду блиснули фари. Збоку сигнал, як крик – стук-стук – крик душі. А мені байдуже, байдуже, байдуже. Байдуже?..
Шурхіт. Пройшов впевненим, поспішним кроком. Дивний звук. Слухаю й іду: хряп-хряп, хрям-хрям, Ні, не те. Шрям-шрям. Шям-шям – о, щось схоже. Але ні. Це щось таке ... Так може шелестіти тільки мокрий пісок між підошвою і асфальтом. Шам-щам. Стук. Крок, ще один крок. Кап-кап. Спокій.
Вуличка. Блиск фар, ще один, і ще один. Гармидер. Гам. З вікна чути верескливий голос якоїсь співачки. Хтось п’яно сміється. Говорять люди, щось їх забагато для такого часу. Щось їде. Блиск фар. Автобус. Бризки з калюжі. Ще щось – авто. Шум накочується на мене щораз сильнішими і сильнішими хвилями. Геть, геть, геть звідси. Хочу скоріше звідціля. Хочу... Кап-кап.

добавлено спустя 3 минуты:

***
„З ним бачуся досить часто. Деколи бачу, що я його умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нім є щось, що панує надо мною, що притягає і відпихає мене. Часом бачу, як підлягає впливові моєї істоти майже цілком, як підлягає взагалі сильним враженням, а часом переконуюся вдруге, ні, вдесяте вже, що...” * між нами нічого не може бути, нічого більше не повториться.
Я ніколи, ніколи не забуду той вечір, солодко-гіркий п’янкий вечір. Я не спостерегла як занадто впилася тим вечором, впилася так що похмілля не проходить вже другий, а мені здається, що третій день, що це вже вічність. А мені так болить. Він не знає, що він сотворив. Та й він не винний винна в усьому я сама. Тільки сама. Я дозволила це зробити. Опір був невеликий, я не могла противитися: розум спав. Я була п’яна, я впилася тим вечором і я відступила.
Він відкрив стійло і випустив на волю її – швидку, тонконогу, довгошию, з дикими блискавицями в очах. І тепер вона, баска і непокірна, гарцює по моїй душі і на кожну мою спробу втихомирити її стає дибки і б’є щосили своїми підковами по моїй душі. І мені болить, болить, ох, як болить. Зараз болить, а тоді... тоді я просто впивалася чарами ночі. Я глянула в очі цієї чотириногої красуні і втонула в них, розтанула і вона відчула, що я втратила волю над нею. Вона була лагідна і покірна і показувала все, що ми хотіли. А тоді (за відплату) забрала мою душу, а я навіть не помітила цього. Я була щаслива і не помітила цього. Я усвідомлювала, що це буде лише один вечір: неповторний, незабутній вечір. Прийшли додому. Лягла спати. „Казка закінчилася. Я встану і завтра все буде добре, але буденно. Буде тільки спогад солодкого вина”.
Полудень. Буденність. Тиша. Спокій. Все гаразд. Але тут дає знать про себе нічна випущена красуня-дикунка. Перший болісний удар підків. Надлітає і пронизує своїми кігтями мене чорний крук-похмілля. Згадується смак вина: солодкий ... солодкий ... солодкий і... так тільки зараз згадую цей присмак; присмак гіркоти...
Я в морі. В морі болю і страждання. Воно то спокійне, то величезними хвилями покриває мне з головою. Я захлинаюся. Ось соломинка. Я простягаю руки. Так, я засну, а завтра все буде інакше. Подруга щось каже мені, щось дуже болюче, болюче тому, що це правда, я це знаю. Але не хочу нічого чути. Поринаю, схоплюю соломинку...

добавлено спустя 4 минуты:

***
Знаєш, як воно ото буває, мабуть, квітці, яка, пробивши каміння скелі, вибилась на світ і замість ніжності і пестощів отримала удари батогом-промінням від сонця, ляпаси від жорстокого вітру, а від тітки-скелі закид камінням. Так і в мене, бо я кажу: „Не можна!”, „Не можна!”, „Не можна!”.
Вже давно все скінчилося, а я не можу нічого забути: ні пестощі ніжних блакитних хвиль, ні доторки ніжних рук-поривів літнього вітерцю, ні жагучі поцілунки сонця, ні шепіт зелено-зрадливого листя. Я не можу забути нічого. Мені було так приємно. А зараз як тільки, хто приходить туди, де було мені все це даровано, мене охоплює почуття власності. Все це моє і ви не маєте на нього ніякого права. Але я заганяю назад те почуття, бо розумію, що людині природа-стихія ніколи не підкориться. І ось хвилі знову пестять нову коханку, сонце цілує нову свою царівну, вітер, знову закохавшись, обіймає свою теж нову милу і, навіть, зеленаве листя шепоче непристойні речі теж не мені. І я не знаю: чому мене все це бентежить? Адже у мене є моя земля, котра віддасть мені всю себе. Вона подарує мені тихі ніжні води, в яких я ніколи не втоплюся, вгідливого вітерця, що нестиме мені прохолоду, коли мені буде гаряче, або ж тепло, якщо я змерзну. Вона подарує мені поцілунки сонця, що ніколи не обпечуть, подарує шепіт своїх трав, садів, дібров, що ніколи не зрадять. І головне вона подарує мені захист, захист вічних скель.
А я все мандрую. Знову бачу перед собою новий оазис щастя-міражу. Я знову з головою поринула в це щастячко, хоч і міраж; знову купаюся в даруваннях. Але ні, мабуть, не з головою ще. Бо мозок ще намагається думати і совість озивається. Я тут, а думки далеко. Ще місяць до зустрічі з моєю Дівою-землею. Як все буде? Чи не відвернеться вона від мене? Чи прийме назад своє дитя-мандрівницю? Все буде видно далі. Головне не проспати час зустрічі в солодких обіймах міражу. Так не проспати.

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

Ой, доле, моя доленько,
Де ж це ти ходиш?
У яких лісах, по яких стежках
Незрячая бродиш?
Пошарпана вітрами,
Посічена дощами,
Тупцюєш по стерні життя,
Лишаючи сліди червоні,
Але мовчиш, бо ти німа,
Моя нещаснице свята.
Та вірю я, що прийде час,
І ти нескореная прийдеш
У степ козацький,
Станеш на коліна
Та Господу помолишся.
І буде блискавиця й грім
І тьма кромешна.
Та зненацька ти прозрієш,
Голос твій гучніший стане грому
І ти, піднявшись із колін,
Здолаєш бурю,
Всміхнена на мить вернеш до мене
Та не спочивши, зірвешся у путь,
Щоб знов до мене повернуть
Свою усмішку в час негоди.

***
Я умираю с каждым днем
Как лучи заходящего солнца,
Тает душа моя быстротечно.
И, как листья осенние,
Ветер срывает надежды последние.
Стопы чьи-то холодные грязные
Ставят печать на гордость небесную,
И падают, падают слезы сердечные
В темную мертвую пропасть бездонную...

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

Декілька уривків з недописаної оповіді.

добавлено спустя 1 минуту:

Carpe diem
- Дивись-но, тобі на щоку упала зіронька. Подаруй мені її.
Я нахилився і поцілував її в сльозу. Чорні крила повік злетіли, і з-під них на мене поглянули великі, темні, оксамитові очі. Моє серце ніби зупинилося. Я був вражений їх глибиною. Як дурень, я чіплявся за останні нитки реальності, але нічого не міг зробити: я падав, падав у це бездоння. Мене лякало одне: я хотів цього,хотів потонути в цих очах. А вони все так перелякано і здивовано дивились мені в душу, поселяючи там ніжність, тепло і надію.
Пам”ятаю: повз наспроїхало авто – вона стрепенулася. Її вії стрімко впали донизу, а вузькі долоні, ніби обпечені, зринули з моїх рук. Зніяковіла. Але так природньо-прекрасно, а не манірно як інші.
- Присвята Мадонно, ну скільки тебе можна шукати?
Її птахи здійняли на мить крила, і я знову побачив такі близькі хвилину тому очі.
Вона йшла. Її тендітна фігурка коливалася в теплому нічному повітрі так. Ніби його невід”ємна частинка. Я дивився їй услід, а вона йшла. Ішла, забравши з собою мою душу.

добавлено спустя 1 минуту:

Fata morgana
Знову зустріч і знову чекання. Що принесе воно? Кохання? Її кохання. Так. Саме так. Інакше бути не може. Правда ж? Правда. Я б – тоді – просто такого не відчув. Тоді - в перший вечір. Так? Так. Заспокойся. Якраз половина. Але чого її нема? Господи, в горлі пересохло. Треба присісти.
Боже, що за дивне створіння? Ніби міраж вона з”явилася посеред спекотної міської вулиці. Тіло, неначе в самої богині Діани, було прикрите легеньким білим сарафанчиком. Видно було, що й так смаглявої шкіри вже легесенько торкнулася матова засмага. Несподіваний вітерець лагідною рукою провів по її закладеному позад голови волоссі і пустив на рівненькі плечі тонкі каштанові пасма. Тепер вони від кожного поруху ходили ледь помітними хвилями і, торкаючись тонкої довгої шиї, викликали бажання теж доторкнутися до того марева. Нічого зайвого, сама простота, яка принесла з собою вполуденну спеку ковток свіжості. Ніяких прикрас, окрім простих сережечок, які ловили сонячне проміння і виблискували ним, ніби запрошуючи до азартної гри. Цей блискіт, здавалося, перейшов і в очі. Очі... Її обличчя... О Боже, це ВОНА. ВОНА. Зараз би чогось холодного. Фонтан. Так, жар з голови зняли. ЦЕ ВОНА – йде і всмішається мені. А я, мабуть, виглядаю, як останній дурень з цими краплинами води на обличчі і рожевою трояндою в руках.
– Привіт! – О Господи, що з голосом? – Це для тебе. – Так, здається, „дах мій зараз поїде у відпустку”. Як все звучить безглуздо і банально.
Вона наближає до мене свої рожеві усміхнені пелюстки і ніжно, ніби тільки подихом, торкається моїх вуст... Вона...
Вона просто божественна в своїй простоті.

добавлено спустя 3 минуты:

Vivere memento
Птах відчаю торкнувся крильми обличчя, і їхня тінь лягла під очима темними півкільцями. Кутики вуст, обтяжені душевним болем, здавалося, вже навік опустилися донизу. Невимовна зажура і вже, наче, і байдужість пронизували все її єство. Тонкі бровенята, ніби шукаючи порятунку, так тягнулися одне до одного, що між ними залягла зморшка. Навіть завжди гордо піднятий носик поник. Її шкіра стала напівпрозорою і, якби не одяг, здавалося, що можна було б побачити кожну кісточку, кожну жилку, яка пульсувала під ударами ще живого серця у напівмертвому тілі. Жахливий контраст блідості шкіри і чорноти одягу викликав почуття неминучості смерті. Та й волосся, почорніле від горя, додавало відчаю до цього видовища. Воно падало гіркими пасмами на обличчя, на якому топазами застигли очі. Але ні, це омана! Це лише здається, що застигли. Там, в середині, зійшлися в кривавому танці два вогні: вогонь смерті й вогонь життя. Там, в середині, палало пекло, а вона восковіла, мов свічка. І життя стікало по її стрункому тілу восковими сльозами.
Сонце сходило, а свічечка вже палала на вешечку скелі. Б’ючи в непохитні кам’яні груди, під ногами лютували хвилі. Їхні сльози, стікаючи, пронизували болем камінь. „За що?! За що?!” – палала думка. „За що ж ці ляпаси? О Боже, як обпікають мої груди сльози. Чому? Яка моя провина? Холодний? Кам’яний? Але ж ... Але ж... Я не можу повірити. Ти ж віднайшла те живе джерело в моїх кам’яних грудях. Ні, ти навіть самa сотворила його. А тепер ... А тепер – ляпас і сльоза в очах. Де ти? Десь побігла туди, за горизонт. А я – прикутий: не дожену. Де ж ти?” – так стугоніла скеля. А на її вершечку все ще виднілася дівоча постать. Її волошкові очі ловили останні відблиски золотого диску, ховаючи їх у душі, щоб назавтра, ще до схід сонця, подарувати ці краплини вогнищу життя, яке втрачало свої сили. Вітер покликав її додому. А завтра, завтра вона знову стоятиме тут, шукаючи порятунку свого життя.

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

отлично

_________________
Внешне я неприступна. Я давно уже установила, что именно противоречие между моим сладострастным, возбуждающим телом и холодным, неприступным обликом больше всего шокирует мужчин.
__________________________________________________

Своим молчанием обману надежды любопытных.
__________________________________________________

многабукаф

_________________
Имею всех ввиду

Нестор
Читать научись.
GalaBriz
Интересно смотришь на жизнь Smile

_________________
Смертельно больна жизнью

	ничтожное совершенство писал(а):
	Интересно смотришь на жизнь Smile

На жизнь всегда нужно смотреть с интересом Wink

и все таки интересно в чем заключается для тебя "интересность моих взглядов на жизнь", в чем ты их увидела?

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

Паддерживаю Нестора....
Многабукаф... неасилил...
Йопт... это ж сколько выкурить надо было...

_________________
MRRRMYAAAAU

2 GalaBriz
1.Сподобалось дуже про дощ Embarassed

його так багато, як наяву стоїш під ним, читаючи твої слова Smile

2.

Цитата:

випустив на волю її – швидку, тонконогу, довгошию, з дикими блискавицями в очах. І тепер вона, баска і непокірна, гарцює по моїй душі і на кожну мою спробу втихомирити її стає дибки і б’є щосили своїми підковами по моїй душі. І мені болить, болить, ох, як болить.

Щось і я таке недавно відчувала Embarassed

3.

	Цитата:
	Я в морі. В морі болю і страждання.

Я б сказала - в океані. Але все ж в тому океані болю і страждання...
*А взагалі, дуже схоже на моє життя. Дивно так читати про себе від пера іншої людини.(Я про 2 розповідь) Embarassed

4. В 3 - природне щастя кожної людини. але не всі це можуть помічати, не кажучи вже про "відчути"
5.

	Цитата:
	Стопы чьи-то холодные грязные Ставят печать на гордость небесную, И падают, падают слезы сердечные В темную мертвую пропасть бездонную...

Без коментарів Crying or Very sad

6. Carpe diem , Fata morgana - чисте, янгольське кохання, не знівечене нашою сірою будденністю Smile

7. Vivere memento про ... мрії, які майже вмерли в душі Sad

8.*

	Цитата:
	На жизнь всегда нужно смотреть с интересом

Так. Але хтось дивиться на життя просто, без ніяких емоцій, тупо й не цікаво, а хтось помічае красу навколишнього світу, і допомагае побачити іншим її, так сказати:"Відкриває очі". Хтось може зі мною посперечатись, що майже сві помічають, та існує маленьке "але" - не всім в кайф допомагати іншим це побачити,їм всеодно на інших людей, вони живуть лише заради себе,...бла-бла-бла
А Ви, GalaBriz, дуже цікава особистісь, яка живе в красі, а головне - помічає її, і має талант донести іншим... Embarassed

таких людей мало Smile

тому вони й геніальні, тому вони і особистісь, тому ж і з цікавим поглядом на життя Smile

Пояснила, як змогла Embarassed

_________________
Смертельно больна жизнью

зашарілась.... Дякую за такі позитивні слова, але до таланту мені ще далеко

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

GalaBriz
Мені в основному все сподобалось дуже цікаві порівняння і образи

_________________
Против дьявола не аргументируют.Его побеждают или ему подчиняются.
-----------------------------------------------------------------------------------------
Хочешь рассмешить Бога,расскажи ему о своих планах.
-----------------------------------------------------------------------------------------
Умей ценить того, кто без тебя не может, И не гонись за тем, кто счастлив без тебя

messi
А не в основному? Хотілося б знати свої слабкі сторони... А від тебе я прийму критику з повагою )

добавлено спустя 7 минут:

***

Якби це були очі можна було б закохатись – глибоко-сині, із зорями на самому дні. Вже чверть на одинадцяту. а небо чомусь синє, а не чорне. Та таке глибоке-глибоке, м’яке, що здавалось, ніби це оксамит, і він такий ніжний і приємно-теплий, що хочеться як он ті зорі, закутатись глибоко-глибоко в нього і відпочивати.
Тільки місяць, розкидаючи своє проміння врізнобіч сяє поверх оксамитового неба. І чому місячне проміння завжди називають срібним? Воно ж таким буває, мабуть, тільки взимку. А зараз воно якесь молочно-туманне. Чи може туманно-сіре? Проміння павутинням обплело все навколо. Та автобус розриваючи це мереживо сну мчить собі вдаль нічним шосе. Вже минувся ліс і ми вискочили на поле.
А обрій все ще жевріє. Червоні, жовто-гарячі, рожеві плями розтеклися на ньому ніби фарби на дитячому малюнку. Дивне відчуття виникло... Ось ту плямисту смужку обрію хотілося злизати, немов то соковитий шматочок персика.
А що ж на сході? А по той бік, у кронах сосен вже запанувала ніч і скло вже посміхалося до мене моєю ж посмішкою.

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

GalaBriz
Твоя проза насиченна якимсь дивним теплом і поезією,читається дуже легко можна сказати на одному диханні а от вірші мене чомусь не зачіпили але це вже справа смаку,з насолодою ще раз прочитав твою останню замальовку(якщо так можно сказати)пасажири автобуса мабуть і не здогадувались що поруч з ними їде дівчина яка бачить цей світ зовсім другими очима і що цей світ дивовижний і прекрасний

_________________
Против дьявола не аргументируют.Его побеждают или ему подчиняются.
-----------------------------------------------------------------------------------------
Хочешь рассмешить Бога,расскажи ему о своих планах.
-----------------------------------------------------------------------------------------
Умей ценить того, кто без тебя не может, И не гонись за тем, кто счастлив без тебя

Я умерла. Нет ничего. И я ничто. Нет ни чувств, ни желаний. Есть только Вечность.
Косые лучи солнца коснулись земли. Просыпается голубизна неба. Скрипнула, зевнув, дверь подъезда, впустив в свое чрево дитя ночи. В уютной квартирке теплая кровать звала к себе полудремой и любовной терпкостью.
За окном мяукнул кот. И вой сирены. Всплеск воробьиных крыльев вознесся в вышину к солнцу. А где-то криком ребенка в мир ворвалась жизнь.

Банально и просто о дружбе )))

Боже, почему мне так плохо,
Почему в глазах слезы стоят,
На груди же тяжелый камень,
А уста упорно молчат?
Почему же молчат мои губы,
Когда хочет кричать душа,
Что бессмысленные обиды
Друга могут убить навсегда?
Почему открывая душу
Я всегда получаю удар,
А вдогонку слышу:
«Ты просто всей жизни кошмар!»?

***
Вечер. Прощание с друзьями.
Она красива, весела,
Она само очарование
И часть души моей с собою забрала.

Она уехала. Простилась,
Но есть надежда увидать
Ее волнистый златый волос
И теплоту живых зеленых глаз.

Я жду. Надеюсь я на встречу, -
Такого друга больше не найти.
Пройдет быстрей, быстрее лето
И мы увидимся опять на жизненном пути.

_________________
"Мне кажется, одиночество мое бесконечно, бежал бы куда глаза глядят. Но во мне сошлось все: и пустыня, и путник, и верблюд" Флобер

GalaBriz
немає слів....Зачьод!!!!!коментарі тут зайві....все і так вже сказано.

_________________
Не будіть в мені Кроля!!!!!!!!!!!!
..Він так солодко спить....))))
_____________________________
Навіщо мати крила, якщо не відчуваєш вітру в обличчя?...