Форум Бориспільців

| Зарегистрирован: 22.08.2008 Сообщения: 110

Життя, як воно є
На вихідних довелося побувати у столиці. Метушливий Майдан. Перекрита для транспорту вулиця Хрещатик. Тут завжди знайдуться охочі здивувати й вразити натовп. Ось «гумова дівчинка» вправно вигинається під звуки гітарних струн, неподалік прогулюється мім, ще кілька кроків убік – художники пропонують за лічені хвилини намалювати ваш портрет або шарж. Але сьогодні найбільша аудиторія не тут. Неподалік від входу до станції метро Хрещатик десятки людей скупчились півколом. Їхньою увагою заволодів… жебрак! Він сидів навприсядки, брудні мозолисті руки тримали сухі гілки, виламані, мабуть, з найближчого дерева. На залізній бочці з-під пива й кількох пластикових каністрах він вистукував імпровізовані мелодії. Глядачі сміялися, жартували, фотографували «маестро», дехто навіть пританцьовував, а у недбало розгорнуту брудну сумку сипалися дрібні гроші. Це були ті п'ятнадцять хвилин слави, про які ми тільки колись мріяли. І весь цей недовгий час його по-дитячому щире щастя подавала посмішка на вустах.
Наталія БУБЛИК,
«ТС»

В "дитячість щірого щастя" нищего, промышляющего на майдане независимости хоть убейте, не верю. Тут автор загнул. Гипербола, так сказать.

_________________
Debita animadversione puniendum

У кожній гіперболі всього лише доля гіперболи - все інше правда Wink

| Зарегистрирован: 22.08.2008 Сообщения: 110

Маленький осінній етюд
Вона любила запах осені. Може тому, що народилася цієї пори, а може тому, що теплих кольорів було багато. В них відчувала себе затишно, не самотньо. Такою вже вона була, осінньою… В її очах танула небесна сіра далечінь, перетворившись на мереживо веселкових фарб. Дощ стукав у вікно. Цілував будинки, парасольки, тротуари і… її. Тепер у неї залишився тільки він. Ще вчора, здавалося біля її ніг увесь всесвіт, кожної миті відчувала його закоханий погляд, тепло найрідніших у світі рук. А потім… одна мить і зникло все. Чи це було насправді, чи розвіявся у повітрі найсолодший сон? Хотілося все ж таки вірить у дійсність.
Пройшов ще не один осінній дощ. Не раз земля куталася у снігову шаль. Вже вкотре наповнювався нектаром акацій і бузку світ, а вона шукала його серед перехожих, боялася розминутися.
Ольга ПЕРЕЯСЛАВСЬКА.
„ТС”.

добавлено спустя 7 минут:

Осінній етюд
Відміряй золота
Тане літо, як та баба снігова, лишаючи по собі терпкий запах ще невисохлого, але вже спаленого бадилля. Тане весела пора. Моторні ткалі вже тчуть светри на холод, а поки що лишень гублять нитки, які так і лоскочуть ніс тонким павутинням.
Я знаю, яка вона, осінь. Вона — модельна кравчиня, все міряє і приміряє. То вхопить берізку за талію, щоб мірку зняти, та листям сипоне, то каштанам посміхнеться запаморочливо. А їм що? Зашарілися… і всі прикраси погубили. Вона все кишені підставляє, то на намисто, то до сукні, а це й до торбинки причепити не гріх. Хто сказав, що коштовності на дорозі не валяються, он їх стільки каштанових діамантів — збирай не хочу. Куди не глянь, на деревах все прикраси — калини, горобини всякої стільки, що й слова не скажеш, тільки подих затамуєш. А що то буде, коли всі ті коштовності низками по тілу пустити? А як горітимуть-виграватимуть?!
Головне дійство тільки починається. Зачаровані прозорими примарами ми не бачимо, як готується завбачлива модниця до нового сезону мод. Он вже тріпнула деревцями — скинула кілька зразків матеріалу додолу, тепер рано вранці ходить босоніж і придивляється, що до літнього шоколаду шкіри пасувати буде? Цей не надто яскравий, а цей відливає не так, а тут… — словом ще трудитись та трудитись, експериментувати і експериментувати, але вранці, коли вітер хизуючись кидає й мені шматочки кольорового матеріалу, хочеться вхопити осінь, як паву, за хвоста, і сказати їй відверто і трішки лукаво, — а відміряй і мені золота на сукню!
Тоня ТУМАНОВА,
«ТС»

Отака цього року рання холодна й гидка осінь... І так хочеться золотого листя від якого б аж гаряче було Wink

| Зарегистрирован: 22.08.2008 Сообщения: 110

Каштанова комуналка
Якось був вечір – благословенний час для прогулянок та мрій, коли хвиля за хвилею накривають примари нових звершень.
Ноги покірливо слухались вигинів вулиці, яка кривляла то в один бік, то в інший. Місто доживало день. Перехожі, крок за кроком ,віддалялись від сьогодні і вже наступали на хвоста завтра.
Вечір налив лимонного тепла в чаші ліхтарів, від кроків чаші погойдувались і розхлюпували тепло. Перемазана кольором вулиця стала схожа на тістечко. Для мрій саме то. Вони вже напнули пурпурові вітрила, і вже б і відплили, як вулиця знов в'юнко вигнулась і на голову водоспадом спустилися тонни звуків. Це цвірінькали три каштани. На кожній, навіть найменшій гілочці, сидів пернатий кватирант.
Маленькі пожильці в сірих костюмах жваво обстрибували свої нові володіння, повертали одне до одного голівки, кивали і сповнювали вулицю враженнями: "Переїхали, чуєте, переїхали!!!".
Вони так жваво проходжувались одне до одного в гості, відмахуючи крильцями: "Переїхали, дивіться, сюди-сюди, переїхали", що каштани стали одним великим створінням, у якого прорізався добрий голос і крила, здавалось, що ще хвиля і каштани знімуться в повітря.
І мрії, які завмерли на хвилю, посміхнулись мені, піднялись небо і розсипались мільйоном маленьких горобців. Тепер вони теж шукають притулку, не підкажете кілька зручних каштанів? Smile

Тоня ТУМАНОВА
„ТС”

| Зарегистрирован: 22.08.2008 Сообщения: 110

Долі людські
Незігріта душа
Зі старих світлин дивляться молоді обличчя, наче з розбитих уламків того самого дзеркала, в котре колись, як у тій пісні, задивлялася молодість. Дві сестри Ольга і Галина у свої молоді роки теж з оптимізмом дивилися у майбутнє. Тепер їх обсіли не лише злидні, а й хвороби. Незабаром зима і морозів вони очікують з острахом, адже в маленькій хатині немає дров, щоб розпалити стару грубу, закінчився і балонний газ. Без тепла, гарячої їжі вже тепер холодно і незатишно...
Довго стукали у низенькі двері. Молодшої сестри сімдесятидев’ятирічної Галини вдома не було, а Ольга ледве дійшла на своїх хворих ногах до дверей, щоб нам відчинити. Руки в жінки теж майже не діють: пальці скрутила важка хвороба, адже все життя – більше п’ятдесяти років, працювала вантажницею, доводилося піднімати важкі предмети, рухати вагонетки з цеглою, будівельними матеріалами. Певно тому не пізнала щастя материнства. Бездітною залишилася і молодша Галина, котра працювала разом із сестрою. Душі цих двох жінок на схилі років не зігріті любов’ю і увагою дітей і онуків.
У минулому році до Ольги Григорівни Новойдарської завітали з продуктовими наборами дві жінки з міської ради ветеранів – Галина Андріянівна Дзюбенко і Валентина Олександрівна Мірошниченко. «Перше враження від тих відвідин було гнітюче, — розповідає Галина Андріянівна. — Ми побачили не одну, а двох безпорадних старих жінок, які перебували у важкому фізичному і матеріальному стані. Молодша Галина спочатку мала місце в гуртожитку, який їй надала одна з бориспільських будівельних організацій, де пропрацювала майже все життя. Проте одного разу мешканцям запропонували вибратися, як їм пояснювали, тимчасово, на час проведення ремонту. Жінка переїхала до сестри, але назад вселитися не вдалося: у її кімнатці мешкали інші люди. Ось так і залишилася практично без даху над головою. Живе то у сестри, то у брата в Ніжині, також важко хворого».
Галина ще знаходить в собі сили допомагати обом, хоч і сама ледве рухається. А нещодавно до сестер завітав солідний на вигляд чоловік і повідомив, що незабаром мінятимуть усі гроші на купюри нового зразка. Чи гіпнозом він володів, чи просто здатністю переконувати, але сестри віддали йому останні заощадження. Галина, щоправда, в останній момент схаменулася, простоволоса вибігла навздогін, та його вже й слід пропав.
Ще один «помічник» представився депутатом, хоча ніякого посвідчення так і не показав. Умовляв Ольгу Григорівну віддати йому у власність свою садибу, а натомість пропонував якийсь міфічний притулок. На цю пропозицію жінка не пристала.
Старенька вже ні в кого нічого не хоче просити, не вірить, що допоможуть. Хоча були все ж таки епізодичні випадки допомоги, навіть гаряче харчування з територіального центра по обслуговуванню одиноких, престарілих і малозабезпечених їй приносили. «Та потім відмовили, — розповідає жінка, — певно, вирішили, що в мене велика пенсія». «Яка ж вона у Вас?» «650 гривень», — хвалиться старенька. Проблему з заміною газового балону також могли б вирішити в терцентрі.
Кажуть, цьогорічна зима буде суворою і сніжною, маленька хата загубиться у великих снігах. Чи протопчуть до неї стежку благодійники, яких начебто так багато в нашому місті? А поки що лише жінки з ради ветеранів, самі вже немолодого віку, намагаються хоч чимось зарадити і сподіваються, що, прочитавши цю розповідь, хтось відгукнеться й допоможе стареньким. Їм же треба зовсім небагато: щоб не мерзли руки, не боліла змучена душа…
Наталія МОЖАЙКІНА,
«ТС»

Можайкиной тут то и нехватало...

| Зарегистрирован: 22.08.2008 Сообщения: 110

Dj Zezik EZP
я теж так подумала Smile

| Зарегистрирован: 22.08.2008 Сообщения: 110

Секрет життя
Туманні й сумні осінні ранки покривають своєю пеленою ще сонне село. Здається, небо пригорнулося до росяної землі. Таку картину споглядаю кожного ранку, коли поспішаю на автобусну зупинку, аби чимскоріш доїхати на роботу. А маршрут сільських автобусів до райцентру, звичайно, лише за розкладом, з інтервалом в три-чотири години. Чимало людей з села працюють тепер в місті, добираються на роботу власним транспортом. Тож частіше добираюся з ними. Але, не знаю чому, люблю їздити автобусом. Хоча й довше, і комфорту майже ніякого, а їду в цьому транспорті з задоволенням.
Ранковий рейс о 6.30. Селяни їдуть до райцентру. Вмостилася на сидіння біля вікна і я. Споглядаю з дитинства знайомі краєвиди. За мною сиділи дві жінки, обговорюючи на повний голос житейські проблеми. Тому, хотіла цього чи ні, мої спостереження переривалися сюжетами простого сільського життя. Про що тільки не наслухалася! І як сусідка залицяється до чоловіка. І як на роботі не поважають і не цінять працю. Мовляв, розрахується і хай ще пошукають таку чесну і порядну. Вели розмову і про якусь спільну знайому — в якої і гроші водяться, а розпорядитися ними не вміє — поначіплює золота, а за газ не оплачено. І як тільки солодко живеться тим жінкам, у яких чоловіки справжні господарі, а спробували б всього нажити з такими, як у них. А потім мова зайшла за дітей. А рідні діти, які б вони не були, а найкращі. Бо свої. Говорили про синів, у яких вже давно свої сім’ї, про внуків, найдорожчих в світі. А потім одна з жінок повела розмову про дочку: „ Живуть з чоловіком гарно, поки свекруха не „допоможе”. Ніби і для життя всього вистачає — донечка-щебетуха, обоє гарно заробляють і житло своє мають, хоча ще зовсім молоді. Стараються, аби й в хату щось придбати, і одягнутися гарно. А тільки мій зять побуває у матері, починаються скандали. Дочка тоді нервує, сердиться… Дивлюсь на неї і себе пригадую. Та життя навчило дивитися на світ з різних боків, а не з одного. І лише тепер розумію, що лише життєвий досвід дозволяє простіше сприймати ту чи іншу ситуацію. Всі пережиті неприємності здаються дріб’язком, не вартим ні гроша”.
Вміти жити — талант. Цінувати все, що маєш — багатство. Найголовніше, що майже всі це розуміємо, а використовувати кожну мить за призначенням не вміємо. Не навчені. А може, цьому і вчитися не треба? А просто жити за велінням серця і совісті.
Ольга ПЕРЕЯСЛАВСЬКА.
„ТС”.

добавлено спустя 17 минут:

Художники і стіни«Сутінки. Затишний куточок. Паркан чи просто цегляна стіна. Фарба перетворює однотонну площу у щось осмислене. Рука легко ходить згори вниз, палець не відпускає кнопку. Лінія, друга, третя… і ось вже набуло форми зображення — голова, руки — ні, певно якась фантасмагорія… Через деякий час людина, певно молодий хлопець, на два-три кроки відходить від «мольберта», і з задоволенням дивиться на свою роботу. Задум вдався! Швидко склавши балончики з фарбами, хлопець йде і залишає перехожим на розсуд свій малюнок — графіті».
Що не кажіть, а вони також художники, хоч і намагаються творити у не зовсім зрозумілому нам світі, який вчені мужі назвали андеґраунд. Тонка межа між мистецтвом і хуліганством проходить у суті напису й техніці його створення. Від мистецтва графіті притаманна масштабність, адже малюнки, створені химерною технікою, представлені широкому загалу і мимоволі перехожий звертає увагу на приголомшливих розмірів «полотно» великої бетонної стіни. Крім того, це мистецтво індивідуальне. Споконвіків його основою було ім’я художника, який представив світові своє творіння, створене не задля наживи, а для душі.
Виловити графітів дуже важко, адже працюють тоді, коли темрява ховає всі таємниці. Кожна робота художників продумана до найменшої деталі, час, відведений на роботу, прорахований, кожен рух відточений. Саме так створюються нічні шедеври майстрів вуличного мистецтва. Його прихильники є в кожному місті. У нас, наприклад, роздивитись подібні малюнки можна на зовнішніх стінах стадіону. Щороку там з’являються нові художні спроби.
Та не все, що написано на стінах, можна назвати проявом мистецтва. Там, де констатується «тут був я» чи агітація певної політичної партії – це вандалізм. Саме такі роботи виховали у багатьох неприязнь до райтерів, які «пишуть» свої роботи здебільшого на незадіяній нічим площі.
Наталія Бублик,
«ТС»