GalaBriz від 05 січня 2012, 21:50
Carpe diem
- Дивись-но, тобі на щоку упала зіронька. Подаруй мені її.
Я нахилився і поцілував її в сльозу. Чорні крила повік злетіли, і з-під них на мене поглянули великі, темні, оксамитові очі. Моє серце ніби зупинилося. Я був вражений їх глибиною. Як дурень, я чіплявся за останні нитки реальності, але нічого не міг зробити: я падав, падав у це бездоння. Мене лякало одне: я хотів цього,хотів потонути в цих очах. А вони все так перелякано і здивовано дивились мені в душу, поселяючи там ніжність, тепло і надію.
Пам”ятаю: повз наспроїхало авто – вона стрепенулася. Її вії стрімко впали донизу, а вузькі долоні, ніби обпечені, зринули з моїх рук. Зніяковіла. Але так природньо-прекрасно, а не манірно як інші.
- Присвята Мадонно, ну скільки тебе можна шукати?
Її птахи здійняли на мить крила, і я знову побачив такі близькі хвилину тому очі.
Вона йшла. Її тендітна фігурка коливалася в теплому нічному повітрі так. Ніби його невід”ємна частинка. Я дивився їй услід, а вона йшла. Ішла, забравши з собою мою душу.
Fata morgana
Знову зустріч і знову чекання. Що принесе воно? Кохання? Її кохання. Так. Саме так. Інакше бути не може. Правда ж? Правда. Я б – тоді – просто такого не відчув. Тоді - в перший вечір. Так? Так. Заспокойся. Якраз половина. Але чого її нема? Господи, в горлі пересохло. Треба присісти.
Боже, що за дивне створіння? Ніби міраж вона з”явилася посеред спекотної міської вулиці. Тіло, неначе в самої богині Діани, було прикрите легеньким білим сарафанчиком. Видно було, що й так смаглявої шкіри вже легесенько торкнулася матова засмага. Несподіваний вітерець лагідною рукою провів по її закладеному позад голови волоссі і пустив на рівненькі плечі тонкі каштанові пасма. Тепер вони від кожного поруху ходили ледь помітними хвилями і, торкаючись тонкої довгої шиї, викликали бажання теж доторкнутися до того марева. Нічого зайвого, сама простота, яка принесла з собою вполуденну спеку ковток свіжості. Ніяких прикрас, окрім простих сережечок, які ловили сонячне проміння і виблискували ним, ніби запрошуючи до азартної гри. Цей блискіт, здавалося, перейшов і в очі. Очі... Її обличчя... О Боже, це ВОНА. ВОНА. Зараз би чогось холодного. Фонтан. Так, жар з голови зняли. ЦЕ ВОНА – йде і всміхається мені. А я, мабуть, виглядаю, як останній дурень з цими краплинами води на обличчі і рожевою трояндою в руках.
– Привіт! – О Господи, що з голосом? – Це для тебе. – Так, здається, „дах мій зараз поїде у відпустку”. Як все звучить безглуздо і банально.
Вона наближає до мене свої рожеві усміхнені пелюстки і ніжно, ніби тільки подихом, торкається моїх вуст... Вона...
Вона просто божественна в своїй простоті.
Vivere memento
Птах відчаю торкнувся крильми обличчя, і їхня тінь лягла під очима темними півкільцями. Кутики вуст, обтяжені душевним болем, здавалося, вже навік опустилися донизу. Невимовна зажура і вже, наче, і байдужість пронизували все її єство. Тонкі бровенята, ніби шукаючи порятунку, так тягнулися одне до одного, що між ними залягла зморшка. Навіть завжди гордо піднятий носик поник. Її шкіра стала напівпрозорою і, якби не одяг, здавалося, що можна було б побачити кожну кісточку, кожну жилку, яка пульсувала під ударами ще живого серця у напівмертвому тілі. Жахливий контраст блідості шкіри і чорноти одягу викликав почуття неминучості смерті. Та й волосся, почорніле від горя, додавало відчаю до цього видовища. Воно падало гіркими пасмами на обличчя, на якому топазами застигли очі. Але ні, це омана! Це лише здається, що застигли. Там, в середині, зійшлися в кривавому танці два вогні: вогонь смерті й вогонь життя. Там, в середині, палало пекло, а вона восковіла, мов свічка. І життя стікало по її стрункому тілу восковими сльозами.
Сонце сходило, а свічечка вже палала на вершечку скелі. Б’ючи в непохитні кам’яні груди, під ногами лютували хвилі. Їхні сльози, стікаючи, пронизували болем камінь. „За що?! За що?!” – палала думка. „За що ж ці ляпаси? О Боже, як обпікають мої груди сльози. Чому? Яка моя провина? Холодний? Кам’яний? Але ж ... Але ж... Я не можу повірити. Ти ж віднайшла те живе джерело в моїх кам’яних грудях. Ні, ти навіть самa сотворила його. А тепер ... А тепер – ляпас і сльоза в очах. Де ти? Десь побігла туди, за горизонт. А я – прикутий: не дожену. Де ж ти?” – так стугоніла скеля. А на її вершечку все ще виднілася дівоча постать. Її волошкові очі ловили останні відблиски золотого диску, ховаючи їх у душі, щоб назавтра, ще до схід сонця, подарувати ці краплини вогнищу життя, яке втрачало свої сили. Вітер покликав її додому. А завтра, завтра вона знову стоятиме тут, шукаючи порятунку свого життя.
Не ищите идеальную женщину ... я сегодня дома!!!